на згадку про час, якого не було або мій щоденник
Він моє продовження. Кожен день мого життя належить йому. Друг, порадник. Він віддано і совісно зберігає мої таємниці, відкрито керує моїм часом, приймає мої помилки і навіть терпить тортури. і не доведи боже, мені про нього забути. Без нього мені кінець.
Спочатку ти дивишся на нові листочки і думаєш як багато попереду. Ти вдихаєш його запах, слухаєш хрускіт нових, лискучих, нічим незаповнених сторінок і аж кортить щось вписати ще до наставання того, нікому невідомого року з 52 тижнями 365 днями, 8760 годинами. Ти довго вагаєшся щось туди вписати, бо це автоматично означатиме – час пішов. І вже не ти, а він тобі з дня у день нагадуватиме про початок нового дня. І ти писатимеш спочатку охайними невеличкими літерами, заповнюючи титульну сторінку з ім’ям, адресою. А потім життя так закрутить. І слова не будуть вже такими красивими, а почерк розбірливим. Ти викреслюватимеш та доповнюватимеш, вириватимеш сторінки, загинатимеш потрібні дні. Він стерпить усе, він твій, аж до наступного нового року…
Переді мною лежав мій щоденний. Солом’яного кольору, з товстою палітуркою і надписом 2009 на титулці. Такий собі мандрівник –попутчик, ба більше, як я вже визнала. Набагато більше, не зважаючи на розмір 20 х32. береш цю книженцію до рук й навіть гадки не маєш, який це скарб. Нероздільна частина твого я.
Покреслені сторінки з невдалими віршами, зігнуті куточки на згадку, охайно виписані плани, зустрічі, закладки з сухих листків та квітів як спомин про те, що давно не правда…
Звідки така необмежена тяга розпочинати новий рік з нових сторінок, де темним по білому розділені варіанти твого перебування в певному місці з певними справами, планами, думками?
Ну погодьтесь, справді цікаво звідки взялась оця, скажімо, традиція чи може потреба мати розплановане на папері життя?
Кажуть, німці мають щоденник розписаний на рік вперед, і це предмет неабиякої гордості собі таке дозволити. Важко уявляю це в своєму випадку.
Втікають останні дні цього року ….і я в поспіху, бо ще не маю нового супутника. Яким він буде? Зовнішні ознаки мене хвилюють не менше за те, що буде в середині. Адже це єдине що я можу обрати сама, не зазираючи в майбутнє, але маючи вдосталь сторінок аби вдало їх наповнити змістом, хто зна як воно буде…
Щоденник, як засіб відокремлювання думок від себе, як засіб для вистеження в собі... та будь чого. Як засіб примирення. З собою. Зі своїм життям. І потрібно, щоб він закунчувався. Тоді можна завести новий. А потім може ще один. Щоб той старий не став тягарем минулого, щоб в нього не "відросли ноги" і він не почав ними тупати :)
Ви знаєте, мені теж цікаво, який Ви оберете щоденник.. у мене є один, де записи за три роки. і коли я його починала, все носилася з ідеєю наклеїти на титулку кадри з фільму "Біжи, Лоло, біжи" – я тоді від нього фанатіла. і так і зробила. потім ще три роки не вела щоденник. і ось недавно подруга сказала одну річ: що перечитувала свої записи і зробила висновок, що нічого в її житті не змінюється, що все повторюється. і певно, так і буде, поки вона не засвоїть якийсь урок. я тоді кинулася перечитувати свій щоденник. і подумала приблизно те ж саме. а на днях до мене дійшло, що епіграфом до вищезгаданого фільму були слова Еліота, щось приблизно таке: "ми не зупинимо своїх пошуків, і нарешті опинимося там, з чого починали".
ви маєте рацію. згодна, все рухється за принципом сварги. по колу. єдине, що спіралька може бути іншої довжини,кривизни... зі свого досвіду, я зрозуміла, що не хапаюсь за минуле, деякі речі взагалі не мають значення, а коли передивляєшся щоденник за минулий рік, усвідомлюєш наскільки дрібязково важливими видавались деякі фрагменти. прииємно лише віріші там віднаходити,якісь памятні настроєві записи, залишки почуттів виписаних у рядках коротких етюдів, тощо. і знаєте що? я досі ще його не завела, того одухотвореного "друга" :))
Перший раз маючи в чомусь досвід, прийнявши його як незаперечну істину (бо хіба може бути інакше, коли ти пізнаєш світ?) і викарбувавши її в своїй свідомості, ми забуваємо про нього. І майже ніколи не піддаємо його сумніву. Як виникає схожа ситуація, ми автоматично повторюємо вже зроблене нами колись. І таких ситуацій... все наше життя. Це не кола, це самі знаєте шо.
це граблі? )
Хі. Це ви дуже м’яко назвали :)
Якась в тебе тут ціла навала анонів
ми просто даємо спуск нашим завичкам, дозволяємо їм нами керувати. і хоча вони змушують нас страждати, ми такі від них залежні... і замість того, щоб поглянути в середину себе, ми знову знаходимось у рабстві вже звичних для нас манер і поглядів на реальність. можна ідеаліхувати свободу, але коли мова доходить до наших звичок , ми в повному їхньому рабстві...
Якщо людина розуміє, що вона знаходитьсяв рабстві, це вже початок. На разі якщо в неї є зацікавленість бути свободною.