серединний шлях, чи що...
сиджу на литовищі в Борисполі і усвідомлюю переваги безпровідного безкоштовного інтернету. фіни бастують, їм видніше. це у нас рабська психологія, і нажаль нема свого Волхва. бо його варто було б вигадати для українців аби позбавити меньшовартісної психології. нам треба нагадувати запалити свічку, сходити на вибори, не смітити в під'їзді, подзвонити мамі, пригорнути коханого, просто бути. не як дерево, що пливе по річці, загублене неохайністю чи добрим промислом. дерево неможливо збудувати – його можливо виростити. а для цього його треба посадити. от і росту сама в собі і над собою.
пливу як те дерево... пристану до якогось берега, але не надовго сподіваюсь... серединний шлях Будди подумаєте ви.. моживо, а поки я вже думкою між небом і землею.
Ясно, що допис серйозний і гумор тут навряд чи доцільний, але кумедно уявити постери соціальної реклами з написами та копірайтами на тему "Пригорни коханого!"
Що ж до "серединного шляху" – такий спосіб життя притаманний тим, як на мене, кого "на березі" ніщо не тримає, але я б це не називав свободою, бо це – лише шлях до чогось, що буде втримувати, дорога до доку.
сумно, але факт- уяви поустери не з цими потворними обличчями, а з реальними людьми, які просо діляться радістю буття. а щодо серединного шляху- так я ж і кажу, що росту сама над собою. вочевидь до берега мене прибиватиме, але людина все рівно прагне вийти подумки за межі, хіба що не кожна...
Не думаю, що саме відсутність таких поустерів заважає людям ділитися радістю буття. Адже завжди, кажучи словами Геміла, 'The Least We Can Do Is Wave to Each Other'. Ми часто про це забуваємо або, навпаки, спеціально уникаємо одне одного...
факт, тільки ці поустери краще, аніж оцей повійний ряд уздовж усіх доріг і тротуарів. інша якість. думаю, якби я просто їхала дорогою і побачила плакат-подзвони мамі- то просто б ще раз її набрала, хоча й так телефоную мало не щодня, і бачуся з нею частіше аніж деякі кияни,які живуть з батьками в одному місті. а віртуальний світ захоплює нас, він ніби утаємничує наше життя. погоджуюсь, люди розвчились спілкуватись і проводити час разом. зверни увагу скільки людей в кавярні реально спілкуються між собою, а скільки сидять в інтернеті, торчать в телефоні чи втикають в журнали, при цьому розділяючи одну площину столу.
Так і правда: ми все більше байдужіємо один до одного. І може здаватись, що це відбувається з геометричною прогресією, але, насправді, – не критичніше, ніж кілька десятків років тому, адже про це писали бітніки з гіпі і, навіть, раніше. І "панацея" є давно всім відомою і простою: дбати про рідних/друзів та бути приязними до оточуючих. Проблемою ж є те, що всім наплювати: завжди легше звинуватити іншого, а на небезпеку відповісти нападом (який, звісно, на їхню думку є найкращим захистом).
Вибачте, що втручаюся, але найперше слід дбати про себе, і якщо почуватимешся добре, то і близбким буде добре з тобою.
Росаво, дякую тобі що ти Існуєш. підписався :) nicesoul.livejournal.com
окреме дякую за Колисанки. вже скільки років слухаю.....